Песик від народження був білий, і невідомо, хто й коли назвав його Рябком, тільки не господар. Господар у Рябка був німим від народження.
Рано осиротів і жив собі як міг, одним словом – важко. Бо як воно буде житися у селі чоловікові, у якого ні рідних, ні друзів. У селі ж чоловіки як – хто у роботі та у сім’ї та хазяйстві, а хто у горілці безпросипно. А він сам по собі жив, як міг. Пожаліли його батьки відпустить із дому у спеціальну школу, думали, що дома йому буде краще. А воно ж бо і ні! Навчився б жить межи людьми, а так – тільки собака йому і друг, і порадник.
Малював Грицько олівцем дуже гарно. Особо і не було чим та на чім йому малювати. То зошит, то дитячий альбом для малювання носить із собою у торбі через плече. Сидять у траві, олівцем етюди вимальовує. Рябко причаїться і так тихенько попискує, ніби приказує:
– Не забудь і про мене.
І, справді, майже на кожному малюнку, десь, хоч скраєчку, із трави дивився маленькими розумними очима Рябко.
... Не вберіг, не вберіг Рябко хазяїна, – гомоніли на подвір’ї чужі люди, а він метався, обнюхував кожну стеблинку, кущик, тоді склав лапи під голову й затужив.
Туга його була невиліковною, бо одного недільного вечора німого Грицька не стало. Загинув рано, безглуздо... Повертався додому, як завжди, з Рябком. Повз залізницю лежав його шлях. Побачив, що біля колії із вагона розсипалося добриво. Таке не раз бувало. Грицько згрібав добриво у торбу і ніс додому. Не раз жестами показував сусіду, що як розсіє на городі, то буряк виросте, як голова! Він бачив, що люди так роблять. І він город удобрить! Сусід його і застерігав, щоб був обережний біля поїздів, але ж Грицько тільки сміявся і нічого не розумів, бо не чув. Отож і цього разу сів навпочіпки та і збирає радо добриво у торбинку. Рябко побачив кота і гайнув за ним, а Грицько збирав собі добриво й не чув, що позаду нього насувався поїзд... Свистів, гальмував! Люди те далеко почули, а він – ні…
Прибіг собака, лупаючи задоволеними очима, та враз як заскиглить біля колії, де вже зібралося багато людей, а Грицько лежав накритий якоюсь мішковиною. Рябко нерозуміюче дивився то на чоботи, що виглядали з-під тієї накидки, то на людей, наче запитував:
– Поясніть мені, що трапилось з моїм хазяїном?..
Приїхала «швидка», люди у білих халатах повантажили тіло, повезли. Рябко побіг за машиною. Біг що було духу. А коли машина сховалася у куряві, і її вже було не наздогнати, Рябко ще плентався в піщузі...
Хоронили його, як і годиться, із батьківської хати. Зібралися сусіди. Як піп правив, жіночки, для годиться, витирали сльозу. Перешіптувалися та згадували його батьків, які не віддали дитину учиться, а самі так рано померли. Ніхто не голосив, як завжди у селі за покійним, тільки один його хвостатий друг тужив за ним, як людина... Може, його собача душа відчувала, що таки він не вберіг хазяїна…
Багато днів блукав Рябко межи чужими людьми. Вдивлявся у їхні байдужі обличчя, обнюхував подорожніх, залізничні колії. Шукав господаря. Бачили люди, що ходив на цвинтар і лежав на могилі, повертався на покинуте подвір’я і завивав серед ночі… Потім зник. Одні кажуть, що бачили його мертвого у саду, інші – десь далеко від села на залізничній колії…
Олександра Гостра
